Tyrrell P34: як 6-колісний болід став символом свободи інженерної думки Формули-1
Рівно 49 років тому, 13 червня 1976 року, відбувся Гран-прі Швеції, який увійшов в історію Формули-1 як єдині перегони, перемогу в яких здобув шестиколісний болід.
У наш час розробники болідів Формули-1 затиснуті в рамки жорсткого технічного регламенту і більше схожі на юристів, які спочатку шукають "сірі зони" правил, а потім доводять легальність своїх рішень.
Однак, у минулі часи інженери мали творчу свободу і конструкторській фантазії було де розгулятися. Раз по раз, на стартовій решітці з'являлися незвичайні боліди Формули-1. І лише швидкість показувала, який з них буде творити історію.
Передумови
Наприкінці сезону 1973 року чемпіонська команда Тіррелл залишилася без обох пілотів: легендарний Джекі Стюарт, перебуваючи на піку слави, несподівано ухвалив рішення завершити кар'єру, а його протеже Франсуа Север, на якого покладали великі надії, трагічно загинув у кваліфікації до фіналу сезону в США.
Кен Тіррелл був змушений у терміновому порядку шукати заміну одразу двом лідерам. Новими пілотами стали Джоді Шектер і Патрік Депайє, при цьому Джоді невдовзі зайняв лідерську позицію. Але колективу, який раніше був майже як сім'я, потрібен був час, щоб звикнути до нових облич.
Сезон 1974 року команда провела на рівні "прийнятно" – Шектер навіть якийсь час претендував на титул. Однак уже 1975 року результати різко погіршилися: попри одну перемогу, Джоді набрав лише 20 очок і посів сьоме місце в особистому заліку – надто мало для команди з чемпіонським минулим.
На тлі спортивного спаду почали йти і спонсори. Тіррелл опинився на роздоріжжі – потрібно було щось змінювати. Саме тоді в інженерів з'явилася ідея, яка в спокійні часи здалася б божевіллям, але в умовах кризи сприймалася як відчайдушний шанс на повернення до вершин.
Технічний задум
На зорі Формули-1 основна увага приділялася потужності двигуна, вазі машини і механічному зчепленню. Аеродинаміка ж не сприймалася як щось серйозне. Але коли з'явився "народний" мотор Ford Cosworth DFV, яким користувалася більшість команд, інженерам довелося шукати перевагу в інших елементах конструкції.
Першопрохідцями в роботі з потоками повітря стали конструктори легендарного Лотус під керівництвом Коліна Чепмена. Однак незабаром у цьому напрямку почали активно працювати і всі інші колективи.
У Тірреллі звернули увагу на те, що серйозною проблемою для аеродинаміки є відкриті колеса – фірмова особливість Формули-1, яка відрізняє її від більшості інших гоночних серій. Мало того, що вони виступають за межі обтічників, так вони ще й створюють безліч завихрень через своє обертання.
У спробі вирішити цю проблему і з'явилася несподівана ідея: значно зменшити розмір передніх коліс, щоб їх можна було сховати за носовим антикрилом. А щоб компенсувати втрату зчеплення з трасою, було вирішено додати ще одну передню вісь.
Реалізація
З огляду на загальну кризу команди та відсутність інших ідей, головний розробник колективу – Дерек Гарднер – взявся за роботу. Варто зазначити, що створювати незвичайні боліди для нього було не вперше – він і раніше любив експериментувати.
Перша публічна презентація нової машини відбулася у вересні 1975 року в лондонському готелі Хітроу. Зрозуміло, глядачі були дуже здивовані, а деякі навіть подумали, що їх розігрують. Відверто кепкували з новинки також боси та конструктори суперників. Однак це був зовсім не жарт.
Втім, до виходу цього інженерного "монстра" на трасу минуло ще чимало часу. Початкова версія машини була неймовірно "сирою" і мала безліч слабких місць, включно з проблемами з перегрівом. Було потрібне доопрацювання, яке тривало понад півроку.
Лише на четвертому етапі сезону 1976 року, в Іспанії, другий пілот команди Патрік Депайє вперше в історії Формули-1 вивів на трасу шестиколісний болід. А вже на наступних перегонах, у Бельгії, за кермом таких незвичайних машин виступали обидва пілоти Тіррелла.
Результати на трасі
Про зовнішній вигляд Tyrrell P34 можна сперечатися нескінченно: одні вважають його прекрасним, інші – потворним, а треті бачать у ньому втілення тієї самої свободи інженерної думки. Однак боліди Формули-1 створюються не для краси, а для швидкості. І тільки гоночна траса могла дати відповідь, що це було – безумство чи геніальність.
Загалом дебют шестиколісного боліда виявився цілком успішним: у кваліфікації до Гран-прі Іспанії Патрік Депайє посів третє місце, поступившись лише головним героям чемпіонату 1976 року – Нікі Лауді та Джеймсу Ханту. У самій гонці француз упевнено тримався в трійці лідерів, поки не вибув через зіткнення.
У Бельгії до Депайє приєднався і Джоді Шектер, який отримав власний екземпляр нової машини – і одразу фінішував четвертим. А на вузьких вулицях Монако обидва пілоти Тіррелла спричинили справжній фурор, фінішувавши другим і третім, поступившись лише все тому ж Лауді.
Справжнім же зоряним часом для Tyrrell P34 стало Гран-прі Швеції. У кваліфікації Шектер завоював поул, а Депайє посів четверту позицію. На старті гонки вперед вирвався Маріо Андретті, але, як з'ясувалося пізніше, він здійснив фальстарт. Американець намагався відіграти штрафну хвилину, але в підсумку спалив двигун – і тим самим відкрив дорогу до перемоги двом шестиколісним "монстрам", які на фініші оформили командний дубль: Шектер – перший, Депайє – другий.
На жаль, цей тріумф виявився єдиним для цих машин. Однак результати в решті частини сезону все ще були непоганими. Ще 6 разів "тридцятьчетвірки" приїжджали на подіуми, щоразу – на другому місці. А за підсумком чемпіонату, Джоді Шектер посів третє місце, по суті ставши "найкращим серед інших" після Ханта і Лауди.
У сезоні 1976-го траса сказала своє слово. Звичайно, створити "самовоз" не вдалося, але можна з упевненістю стверджувати: Tyrrell P34 виявився більш ніж гідним болідом, здатним боротися за високі позиції.
Шинна зрада
Перед початком сезону 1977 року в Тірреллі відбулася зміна складу пілотів: на місце Шектера прийшов Ронні Петерсон. Команда продовжила використовувати шестиколісні боліди, проте результати помітно погіршилися – за весь сезон вдалося домогтися лише чотирьох подіумів, а в особистому заліку гонщики посіли лише дев'яте і чотирнадцяте місця.
Але причина була не в самій конструкції машини, а в покришках. Компанія Goodyear відмовилася доопрацьовувати 10-дюймові шини спеціально для однієї команди, тоді як її основна продукція – стандартні шини для решти болідів – регулярно оновлювалася та вдосконалювалася.
А після закінчення сезону 1977 Goodyear і зовсім прийняла рішення припинити виробництво маленьких коліс. Були спроби домовитися з іншим постачальником – Michelin, і сторони майже досягли попередньої угоди, але в підсумку угода так і не відбулася. У результаті Тіррелл був змушений у 1978 році повернутися до класичної чотириколісної конструкції.
Спадщина
Навіть незважаючи на свою недовгу історію, Tyrrell P34 міцно увійшов в історію Формули-1 як одне з найунікальніших інженерних творінь. Перемога в перегонах і 14 подіумів однозначно підтверджують: ця машина по праву заслужила своє місце в серцях уболівальників.
Крім успіхів на трасі, цей конструкторський креатив став потужним джерелом натхнення. Навіть всередині самої Формули-1 кілька команд вели власні розробки шестиколісних болідів. Справа доходила до експериментальних зразків, але жоден з них так і не вийшов на старт Гран-прі. Спроби тривали аж до 1982 року, поки технічний регламент остаточно не обмежив кількість коліс – чотирма.
Проте у "звичайному" житті ідея не зникла. Час від часу ентузіасти продовжують створювати автомобілі і навіть мотоцикли з аналогічним задумом. Деякі з них існують в єдиному екземплярі, інші навіть випускаються невеликими серіями.
А Tyrrell P34 назавжди залишився нагадуванням про те, якою може бути Формула-1, коли інженерам дають свободу мислити нестандартно. Це не просто шестиколісна машина – це символ епохи, коли мрії та зухвалість могли стати частиною гоночної реальності.